credentes | Еще очень хорошо о Майдане (Reply)

Оригинал взят у

Все це було настільки стрімко, що і зміни у свідомості пройшли дуже швидко, настільки, що встигаєш їх помітити. Я подумала про дві речі.

Перша - про мовне питання. Щоб там не казали, але коли живеш все життя у одномовному середовищі у Львові ( тут є і двомовні, звісно, але моє було одномовним), то сприймати російськомовність як норму - складно. Я досі вважала своїм великим досягненням, що змогла осмислити питання російської мови в Україні на раціональному рівні, що втім не заважало мені емоційно сприймати, як і більшості галичанам російськомовних, як тих, що ще не навернулися до світла істини. На Майдані це минуло майже зразу, ще в листопаді - мені справді стало зовсім все одно хто як говорить, я справді перестала це помічати. Коли я була в Запоріжжі, то дискутувала з місцевим, я йому пояснювала, що суржик це культурний феномен і дуже класно, а він мені пояснював, що треба переходити на українську.

Друга - ставлення до правих, теж на рівні емоцій. Як історика чи радше недоісторика, мене дратували і дратують спроби інструменталізації історії, закривання очей на факти, марші з факелами і тому подібне. Але на Майдані, в поїздах туди-назад, я подивилася на хлопців з червоно-чорними прапорами і якось краще відчула чому для них це цінність, що це їм дає, якою мовою вони говорять. І, без ідеалізації та рожевих окулярів, думаю можна з ними якщо і не знайти спільну мову, то просто розмовляти.

Останнє це радше не зміна, а відкриття - скільки навколо цікавих, хороших, щирих людей, які готові допомагати одне одному, ризикувати собою, з якими просто цікаво розмовляти. Майдан дозволив людям відкритися, показати себе без звичного захисту чи масок і це настільки неймовірний досвід, можна ж було все життя прожити і не відчути цього.